Баскетболист Сергей Лищук: "С удовольствием взял бы украинский флаг и пробежался с ним: "Вот, россияне, получите!"

- Приїхав в Україну поправити своє здоров'я, – почав розмову з нами 34-річний Сергій Ліщук. – Більш-менш відновився. Також писав і захищав дисертацію в Академії муніципального управління – поєднував корисне з приємним. У мене дві освіти – економіст і реабілітолог, але зараз захищався по "Державному управлінню".

- Чи плануєте після спорту щось масштабне, стати держслужбовцем?
- Мене перевіряли перед захистом, мовляв, що ти відповіси, якщо запитають, навіщо ти сюди прийшов. Я кажу: "Ну ось, у мене кар'єра закінчилася, є досвід і внутрішній, і міжнародний, хочу просто допомогти країні, щоб було все добре". На мене так подивилися, мовляв, ну да, ну да. Що тут скажеш? Але я бачу себе десь в сфері державного регулювання і буду старатися. Можу хліб з маслом не їсти, але щоб не дивитися на це все. А то прилітали з командою до Маріуполя, і мене запитують, а чого того немає або ліхтарі не горять. Я відповідаю: "Зачекайте, буде все".

- До речі, чи підтримуєте стосунки з хлопцями з "Азовмаша"?
- Саня Скутельник – мій найулюбленіший кум. Намагається підняти команду в Маріуполі, буцається, бореться. Але чи то люди бояться, чи то ще щось, але підтримки ніякої. Міськадміністрація обіцяла допомогти, але що вона там дала – 100 гривень, коли потрібно 5000. Зараз – головне, щоб команда просто була і функціонувала. Але, звичайно, з тим, що раніше було, і порівнювати не можна. Мене переманювали в "Азовмаш" з Південного, я говорю – не можу, контракт ще на два роки. Коротше, кажуть, будь-яка сума в будь-якій валюті. Пиши! Що я міг сказати, коли мені був тільки 21 рік?

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

- Чи збираєтеся продовжувати кар'єру гравця?
- Пропозиції є, але я розглядаю варіанти тільки з Іспанією, якщо ні – я закінчив. Але спочатку потрібно повністю вилікуватися і бути здоровим. Я був у Валенсії в листопаді. Вони подивилися мене і сказали, що потрібно ще трішки часу, щоб відновитися. У грудні їду назад до Валенсії на медогляд.

- Тобто "Валенсія", в якій ви відіграли шість років, пропонує вам повернутися назад?
- Валенсія – це вже моє рідне місто нарівні з Рівним. Для мене це ідеальне місце для життя. Тому в ідеалі була б "Валенсія", а там – подивимося. Навіщо вони мене відпустили? Так вийшло, що останні два роки в "Валенсії" через досить насичений графік мене переслідували травми. В "Мурсії" було трошки легше, не було Єврокубка. Ну, раз звуть назад, значить, залишив свій слід.

- За що в 2009-му ви вибрали "Валенсію"?
- В першу чергу, через умови життя. Там 360 днів в році – сонце, тепло, немає снігу. Коли ще в складі "Азовмаша" ми грали з "Памесою" (так до літа 2009 року мала назву "Валенсія". – Авт.) в Єврокубку, мені сподобалося місто, клімат. Це було в лютому, а тут було тепло. І я сказав агенту, що хочу грати в Іспанії. І навіть сказав, що хочу саме до Валенсії.

- Якось в перше десятиліття 2000-х українські баскетболісти практично не виїжджали грати в Європу.
- Може бути, я був на межі того, що в країні сталася економічна криза. Але, в принципі, я вже давно був готовий переїхати в інший регіон. Адже знав в Україні все – суддів, федерацію, людей. Мені було не те що нецікаво, але не було поштовху. І в один прекрасний момент я переговорив з агентом, мовляв, я хочу поїхати. Він: "Куди?". – "В Іспанію". І люди вже поїхали на другий тренувальний збір, а я чекав. І це був нонсенс – я підписав контракт 4 вересня, це було дуже пізно. Спочатку кожен місяць дзвонив мамі і говорив: "Мама, я повертаюся. Я тут не можу". Але через три-чотири місяці місцеві іспанці, які називали мене Чук, потягнули мене, мовляв, все добре, давай, чим тобі допомогти, що тобі потрібно? Давай проведемо тебе в ресторан або ще куди-небудь. І ось вони допомогли мені, і після Нового року я заспокоївся, перестав нити. Я зрозумів, що мені потрібно заробляти собі ім'я.

- З ким першим подружилися в команді?
- Рафа Мартінес. Він такий, як і я, – добрий, чуйний, розташований до людей. Просто позитив. Він познайомив мене з людьми, хоча і у нього з англійськиоюбуло погано, і у мене. Але якось порозумілись, і наша дружба триває досі. Я приїду до Валенсії (Сергій полетів 3 грудня), ми з ним відсвяткуємо день народження його першої доньки.

- Як в клубі святкували перемоги, наприклад, в Єврокубку?
- Перша перемога в Єврокубку стоїть осібно, бо ми були у Віторії, на Півночі Іспанії, і виграли турнір непрогнозовано. Але святкували так, що весь готель гудів, і на нас скаржилися, що ось "Валенсія" щось зламала. Друга перемога була в Казані, і в літаку нас переповнювали емоції. На ютубі є ролик, як ми святкували там з президентом клубу. Для мене це було взагалі особняком: я – українець, і ми обіграли російську команду в Росії. Чому я бігав з прапором Валенсії?

Не було українського прапора, а так би з задоволенням взяв, пробігся з ним і сказав: "Ось, росіяни, отримаєте!".

- У нас за великі перемоги завжди щось дають – квартири, машини гроші. Як прийнято заохочувати в Іспанії?
- У нас є контракт, в якому це все прописано, але для мене були важливі не преміальні, а сама перемога в Єврокубку. Я переїжджав до Іспанії чотириразовим чемпіоном України і сказав тоді всім, що їду туди завойовувати Кубки. І багато хто подумав: та, які там кубки. І в перший мій рік ми взяли Єврокубок. Я тоді сказав скептикам: за чим їхав, то і отримав. Відчуття від перемоги в єврокубках не замінити грошима. 5, 10, 100 тисяч, мільйон доларів. Ні. Ти залишив свою історію. Люди будуть читати, що ось Ліщук Сергій виграв Єврокубок. Запам'ятовуються переможці. Ті, хто десь був, десь брав участь, це не має значення, важливо виграти. Я ці емоції обожнюю: коли ти стоїш на центральній площі Валенсії, на балконі, де вшановують королів, і внизу зібралася маса людей. І ці 50 тисяч або більше тобі аплодують. Ось що важливо. І це все у мене в архівах є. А те, що дали на п'ять рублів більше, це не важливо. Важливо, що тебе запам'ятають.

- Скільки в Європі отримують хороші гравці?
- Коли я поїхав з "Азовмаша" в "Валенсію", в першому сезоні у мене зарплата була в три рази менше. Але я їхав не заробляти гроші, а розумів, що в Україні досяг своєї стелі. На той момент, коли я їхав, у нас люди отримували набагато більше, ніж в середньому клубі Європи. У нас легіонери отримували по мільйону-півтора! Зараз, якщо взяти "Реал" і "Барселону", де люди отримують по півтора мільйона за сезон, то це гравці, які вирішують питання! З Доллменом я сезон провів разом, його підписали на півтора. Руді Фернандес? Ні, у нього зарплата три мільйони євро. А у нас раніше приїжджав якийсь лівенький Варда – мільйон! Як? За що? Люди були переоцінені у нас в країні. Навіть, може бути, і я.

- Коли почали впізнавати на вулицях Валенсії?
- Впізнавали завжди. Тому що там стадіон 8-тисячник, і він завжди був повний, ходили бабусі, дідусі, діти маленькі. Просто величезна маса людей ходила на ігри. І ось буквально в жовтні я був в Валенсії, зайшов в магазин, і чую: "О! Я тебе знаю. Ти – Ліщук!" Я не дуже публічна людина. З одного боку, було приємно, а з іншого – постарався швидше піти.

- З "Валенсією" ви виграли два єврокубки. Можете сказати, що виграли всі, що хотіли?
- Ні звичайно. Бракує персня НБА.

- Ну, в 2004-му вас вибрав на драфті "Мемфіс". У кого зараз права на вас?
- За останньою інформацією, у "Лейкерс". Звичайно, була можливість, були варіанти. Я був в таборі "Мемфіса". Причому після табору мене мали відправити додому, але сказали: "Ні, сиди". І ще місяць там пробув, поїхав з ними в Лас-Вегас, потренувався, пограв. Вони дали мені рекомендацію, я поїхав в Україну, і на цьому все закінчилося. Тоді чогось побоявся, напевно... Але ні про що не шкодую, моя кар'єра склалася так, як повинна була скластися.

- Чого побоялися?
- В першу чергу не знав мови. Зараз я розумію, що це була така велика дурість. Потрапляєш в країну, і тобі потрібно два-три місяці на адаптацію, і все буде добре. На той момент я не знав ні іспанської мови, ні англійської, і думав: "Та мені і тут, в Маріуполі, добре. Все відмінно".

- У Лас-Вегасі пограли тільки в баскетбол?
- В казино теж. Грав в однорукого бандита і програв п'ять доларів (сміється).

- А якби зараз запропонували виступати за будь-клуб НБА. Що б вибрали?
- Або "Міннесоту", або команду, що не претендує на титул, щоб у мене був хоч якийсь варіант пограти. Скажеш, наприклад, "Клівленд", сядеш на "банці" і будеш дивитися, як інші грають. Якщо я можу дати щось команді, то гратиму, а сидіти в запасі 90 матчів і дивитися, як люди грають, мені буде важко. І потім мені скажуть: "О, Лящ, ти був в фіналі НБА!". Ага, де я був, під лавкою з рушниками (сміється). Взагалі на іграх НБА ніколи не був, але поїду. Думаю, це буде або "Орландо", або хтось із Техасу, тому що море, пляж, сонце, я звик до них в Валенсії, самі розумієте (посміхається).

- Що відрізняє класний клуб, яким, безумовно, є "Валенсія"?
- Я не був в Мадриді або Барселоні, там, напевно, своя структура. Ці команди стоять особняком, там – космос! "Валенсія", як "Тау Кераміка", як "Гран-Канарія" – клуби, у яких є свій бюджет, своя стратегія і філософія розвитку. Але що в Іспанії підкуповує – тебе впізнають, люблять, поважають, готові носити на руках, тому що ти зробив історію для цієї команди, для цього міста. А запам'яталася Валенсія тим, що там немає снігу. Там весь час тепло (сміється). Ось я зараз перебуваю в Україні з серпня, і вперше за сім років зіткнувся зі снігом і пов'язаним з ним трафіком, холодом. Дочка приїхала до мене в гості, а це був липень або серпень. Я запитав: "Настя, тобі все подобається тут?". Вона: "Так, але я так втомилася від цього снігу". А це був дощ, просто холодно їй було.

- Скільки їй вже?
- 6 грудня буде п'ять років, і я лечу до неї на день народження.

- Якою мовою вона краще говорить?
- Років зо два тому сказав би, що краще – іспанською. А зараз – половина іспанської, половина – російської. Цікаво виходить. Щось сказала іспанською, я питаю: "Настя, що це?". Вона так напівобурено: "Тату, ти що, не бачиш?". І ця фраза мене вбиває. Я прожив в Іспанії сім років і деякі моменти не розумію. Вона вже починає говорити краще, ніж я. Раніше переживав, що в садку і школі іспанська, ми вдома розмовляємо російською, і як це все буде відбуватися. А зараз все складається дуже добре.

- Мурсія від Валенсії в 220 км. Де ви жили, поки грали там у минулому сезоні?
- Це дві години на машині, дуже швидко. Це все одно що їхати з Києва до Житомира. У Мурсії я не жив і після кожного матчу повертався додому.

- Ви говорите, що вболівальники вас люблять. А якщо програєте, як реагують емоційні іспанці?
- Скажімо так: коли ти програєш одну гру, то нічого страшного, але якщо серію... Хоча в "Валенсії" такого не було. Ми там поступилися один раз на півроку, все трошки побурчали, ой, ну як ви могли, наступного разу ми перемогли, і всі заспокоїлися. В "Мурсії" було по-іншому, тому що це команда з нижчого дивізіону. Керівництво поставило перед нами завдання піднятися за підсумками регулярки в топ-8. І ми це зробили, але було багато програних матчів. І це було для мене дуже незвично – я чотири рази був чемпіоном в Маріуполі, шість років виступав за "Валенсію", яка теж була командою-переможцем. І тут поразки в "Мурсії". Я повертався додому після матчів, і мені було дуже важко. Я готовий був робити все – відмовитися від їжі, від питва, щоб команда просто виграла. У підсумку – змирився. Але до певного моменту, коли ми нарешті почали вигравати. І вперше в історії клубу "Мурсія" потрапила в чемпіонаті до вісімки кращих. Ми потрапили в Єврокубок, де зараз грає "Мурсія", і грає непогано. Мені пропонували залишатися, але не дозволяє здоров'я, були великі проблеми зі спиною.

- Як вони почалися?
- Просто я з кадетської збірної грав без вихідних – кадетська, юніорська, молодіжна, національна, і клуби, клуби, клуби... Не було часу відпочити. І потім раз – не міг ходити.

- Пам'ятайте останній матч за збірну?
- Звичайно. Це був чемпіонат Європи-2011. Ми грали в Литві, в Клайпеді, зі збірною Бельгії. Виграли, але далі не пройшли. І я тоді дав інтерв'ю, сказав, що зробив для збірної все, що міг. Знаєте, я – максималіст. І у мене така позиція, що якщо граєш, то в повну силу. Якщо в повну не можеш, то не варто взагалі цього робити. Звичайно, це було поспішно. Я ще міг, напевно, пограти, але на моїй позиції були Кравцов, Фесенко та інші великі. Не було такої потреби грати у що б то не було. Тому я спокійно віддав кермо влади, мовляв, хлопці, тепер ви вирішуйте питання, а я буду тримати за вас кулаки. Звичайно, якщо б не було Слави, Феса, я б приїхав і ще пограв. Для мене країна Україна грає в житті дуже важливу роль, я – патріот. Але в 2011-му розумів, що збірна мою втрату перенесе безболісно.

- Але на чемпіонаті світу-2014 нам не вистачало гарного великого.
- О! Це був такий хворобливий момент. Мене кликали, і немов відривали частинку серця, тому що я знав: в якості гравця я допомогти не зможу, я був травмований. До мене приїжджали в Рівне, звали, але я сказав: я не можу грати зараз за збірну, тому що ще хочу грати в баскетбол. І після цього відбігав два роки в Іспанії. Зараз покличуть – допоможу, чим зможу. Хоча ще болючіше було, коли в 2015 році ми повинні були прийняти Євробаскет, і я всім говорив, що обов'язково приїду, а чемпіонат перенесли. Хоча я вже тоді був майже полубольной. Але я дуже сильно вдячний Защуку, який взяв мене в першу збірну в 18 років. Для мене збірна – більше, ніж команда. Я знаю, людей, я жив цим 11 років, кілька років капітанствував. У мене є ця іскорка, як кажуть в Іспанії, "чіспа". Я цим горю. І завжди був радий допомогти. В якості гравця вже важко, але в якості асистента тренера, консультанта – будь-які варіанти розглядаю.

- У 2005-му за іменами у нас теж була сильна збірна, і по іменах, напевно, сильніше, ніж на Євробаскеті в 2013-му, коли ми стали шостими. Що тоді в 2005-му не вистачило?
- Зараз я розумію, що не вистачало людей, які б грали за кордоном. Був Слава Медведенко, і все. А ми варилися в своїй каші. Наскільки б української чемпіонат не був хорошим, цього недостатньо, щоб досягати чогось у Європі. Був би зараз Медведенко, Ліщук, Гладир, Фесенко. Всі грають в Європі, всі відчувають і розуміють – якщо на нас тиснуть, то потрібно перебороти. А ми ж всі звикли: у нас все добре, судді судять. А коли все погано, опускаємо руки. Зараз була б якась взаємозамінність. А в той момент був тільки Медведенко. Ось, людина приїхала з НБА і, отже, повинна допомогти. І чекаємо: "Слава, давай, давай!". А не виходить. Зараз я розумію, що навіть приїхавши з Іспанії, я один нічого не зміг би зробити. А тоді не вистачало цього міжнародного досвіду у людей.

- Мені здається, в 2011 році на вас так само дивилися, як ви на Славу.
- Так. Згоден з вами на 100%. Але як пояснити, що в баскетболі, як і в футболі, один гравець все не вирішує. Буває, забиваєш і все летить, але є команда, яка повинна допомогти. Не вистачало цієї хімії, впевненості в собі, що ми – сильні. А ось перед світом, на Євробаскеті в Словенії в 2013-му, хлопці вистрілили. Я сидів зі своїми партнерами з "Валенсії" і дивився, як Україна потрапила до вісімки, потім далі. І все дивувалися: як? А я такий: "Це ж Україна! Запитуйте мене, я вам все розповім!" (Сміється). Дуже було приємно. Коли ми потрапили на світ, керівництво клубу мені відразу сказало: "Ніякого світу! Ти повинен бути в команді. Ми тебе не відпустимо". Хоча у мене тоді була купа травм, і я був не готовий. Я приїхав тоді до Києва, пройшов всі обстеження, але в результаті стежив за світом з Валенсії. Коли в другому турі Україна обіграла Туреччину, всі здивувалися, але з групи, на жаль, не вийшла. Хоча були нюанси... Гладир підвернув ногу. І Фес на світ не їздив, але повернути б його з сьогоднішніми мізками туди... Як мінімум були б у вісімці. На чемпіонаті світу люди подивилися на Україну з іншого боку. Раніше ми боролися, виходили у фінальну частину на Європі, але це був не результат. Всі чекали чогось більшого. А вже в Іспанії люди зрозуміли, що Україна – боєздатний колектив, який може дати бій Туреччині.

- Які у вас були відносини з Майком Фрателло? Адже багато в чому це його заслуга в тому, що ми нарешті повірили в себе.
- Я працював у збірній з багатьма тренерами – Защуком, Берестнєвим, Мельничуком, і ні до кого з них не міг пред'явити претензій, тому що вони бачили баскетбол так, як бачили. У них була якась рамка. Звичайно, дай нашим тренерам ті можливості, які були у Фрателло, це питання. Але при Фрателло ти приїжджаєш в команду, у тебе є екіпірування, харчування, проживання, перельоти. Тільки чартери. Це були мої золоті роки в збірній, мені не треба було дбати: сумку взяти чи ні, довезти речей. Прилетів чартером, поміняв речі і полетів далі. Все було дуже комфортно. Олександр Волков підвів збірну до такого етапу, що у нас було реально все, тому були результати – фінальна частина Євробаскету, чемпіонат світу. Знаєте, коли я їхав в "Мемфіс" на драфт, Фрателло був тренером "Мемфіса". Ми з ним спілкувалися ще там, тому, коли я приїхав, він говорить: "Я тебе знаю". Спілкуватися з ним мені було легко. Коли ти приходиш на тренування і знаєш, що у тебе буде завтра, післязавтра і далі, воно стомлює. А при Фрателло в збірній кожне тренування була нове. Ти розумів, що працюєш і прогресуєш, і це було важливо. Це цікаво для гравців. Запрошення в збірну Фрателло – це не просто сходинка вгору, а велика сходинка! І якби не було в країні таких катаклізмів, як в останні роки, ми б розвивалися і далі, тому що потенціал по людям дуже високий. Знайдіть такого центрового, як Слава Кравцов, як Фес. У "Валенсії" мене запитували про Славу. Коли він туди приїхав, ми з ним повечеряли разом перед підписанням контракту.

- Так що удвох можете і пограти?
- Якщо все складеться добре, то так. Але я в першу чергу радий за Славу. Відгуки про нього всі позитивні. Він заслуговує на це. Він морально, ментально і фізично готовий. Все є. Чому не грати? Тому я його і рекомендував "Валенсії", мовляв, не пошкодуєте, підписуйте. Зараз його ще й перепідписали, так що приїду і ще якийсь куш з нього зніму, наприклад, вечеря в Валенсії на березі моря (сміється).

- І що б хотіли на вечерю? Що взагалі в "Валенсії" їдять на вечерю?
- Паелью. З морепродуктами, куркою. Але "маріська", з морепродуктами, це №1. А є ще такий різновид "паелья негро" з чорнилом каракатиці, кальмарами. Це взагалі! Її просто їж, нічого не потрібно розбирати! Просто, наприклад, моя мама знає, що я люблю їжу, яку зручно їсти. Рибу тільки червону. Не тому що я такий класний, а тому що там немає кісток. Котлетка, а не стейк, тому що її не потрібно різати, довго жувати (посміхається).

- Самі готуєте?
- Ні. Але виходило, коли я грав в "Валенсії", у мене для дитини була постійна няня, вона все готувала. А поїхав в "Мурсію" – і залишився один. І навчився готувати і м'ясо, і рибу, і суп готувати мама навчила. Без проблем. Я дуже проста людина, я ж рівненський.

- За свою кар'єру ви попрацювали з різними тренерами. Хто дав вам найбільше?
- Кожен зіграв свою роль у моїй кар'єрі. Перший тренер, який вирвав мене з вулиці – Олег Володимирович Сотник. Потім я потрапив в руки Шемосюка. Він взяв мене з дітей в професійну команду. Потім був Защук. За ним Звєздан Мітрович, що дав мені головні ази баскетболу, які я міг отримати на той момент. Рімас Гірскіс – це був стратег і психолог вищого рівня. Він міг, дивлячись на тебе зрозуміти, що тобі не вистачає, що ти не розумієш і як краще це тобі пояснити. Невен Спахіа, коли я прийшов у "Валенсію" і взагалі не розумів, що відбувається, теж бачив, якщо я щось не розумію і намагався якось допомогти, підказати, покликати партнера, мовляв, допоможи йому. Я адаптувався до європейського баскетболу у Спагії. Але Светіслав Пешич – це був бог, світило, стратег, Гарі Каспаров – ставив мат за три ходи. Розумієте, коли ти програєш після перерви -20. Приходиш на перерву, а він такий флегматично: "Ось сказав я вам йти всім вправо, а через п'ять хвилин вліво. Ось так і продовжуйте". Ось він установку зробив, і ти після цієї установки виходиш і ці -20 перетворюються в +20. Причому легко. І ти розумієш, що він щось знає. Йому вірилося нереально. І як він говорив, так виходило завжди. Потім був Перасович, з яким ми виграли Єврокубок. З Кацікарісом нічого не виграли, але з "Мурсією" зробили результат.

- Хто кращий гравець на вашій позиції?
- Сергій Ліщук (посміхається).

- Сергій, кажеш "Іспанія" і мої колеги згадують футбол і кориду. Були? І чим взагалі дивувала Валенсія?
- Якось на грі у нас був живий ведмідь. Звичайна гра чемпіонату з "Барселоною", у нас тайм-аут, і я дивлюся – ведмідь, танцює. За всі ці роки в Валенсії мене це вразило найбільше. На кориді був один раз і більше не піду. Я – людина справедлива. Якби тореадор боровся з биком один на один – питань немає. А так 180 осіб цього бика вбивають, а потім приходить тореадор і його добиває. Для мене це нонсенс. І ось я гуляв з дркгом по Валенсії, і нам запропонували квиточки на кориду. Ну пішли. Перший бій був нормальний – бика вбили і відразу потягли. А в другому бика вже вбивали-вбивали, але в підсумку не вбили. Якось потягли його з арени, і люди вивісили білі хусточки. Мені пояснили, що якщо тореадор не вбиває бика відразу, люди вивішують хустки – значить, тореадор поганий. І після цього я сказав, що більше не піду. Єдине, у нас під Валенсією є містечко, де виганяють биків, і вони біжать вулицями. Весь час просив партнерів: "Відведіть, будь ласка, так хочу подивитися". Але за шість років не виходило. І не потрапив на Сан-Фермін, це таке свято в Памплоні, коли теж біжать бики і люди з'їжджаються з усієї Іспанії. Але я там буду у будь-якому випадку (посміхається). Ми з Рафою Мартінесом називаємо один одного "Ерман де Сангре" – брат по крові. Ми з ним дуже близькі. І Рафа сказав: "У мене народиться дочка, я одружуся, ти будеш на весіллі, і ми поїдемо до Памплони це все святкувати". Дочка у нього недавно народилася, так що приїду і запитаю, де запрошення (сміється). Тому що Сан-Фермін – це космос, люди закривають магазини і святкують цілий тиждень. Іспанці – нація весела, у них все просто і красиво.

- Я чула, що у них все маньяна – завтра ...
- О! Слухайте, тільки приїхав до Іспанії. Мало того, що не говорю ні іспанською, ні англійською, так ще й не було інтернету, щоб з мамою поговорити. Я говорю нашому спортдиректор: "Де інтернет?" Він: "Маньяна". І ця "маньяна" тривала один тиждень, другий, третій. Зараз Слава Кравцов приїхав. Питаю: ну що ти знайшов житло? Він: "Ні, в готелі живу". А чому? Слава: "Кажуть, що завтра вирішать". Я кажу: "Слава, ніякого завтра! Береш за комір і кажеш, що ніякої "маньяно"! Зараз!". І це реальне життя, тому що з його приїзду вже пройшло три місяці.

Так, іспанці трошки ліниві, але вони проживають життя так, як потрібно його проживати: десь веселощі, радість, трішки попрацювали і ще радість, веселощі.

Це у нас все сіре. І не тільки в Україні, але і в Росії. Ми з командою були в Маріуполі, Ростові, Москві. І Рафа запитує, мовляв, чому люди такі злі. Я кажу: "Рафа, пожив би ти так, як ми живемо тут, ти б все зрозумів. Приїдеш до мене в гості, я тобі все покажу". Поки не приїжджав, але приїде. До мене якось приїжджав один з Іспанії і скаржився, що тільки прилітаєш і всі від тебе щось хочуть, якась агресія. До них прилітаєш – все простіше. Пройшов паспортний контроль, сідаєш в таксі, даєш таксистові папірець з адресою. І я якось перевіряв, прикинувся іноземцем, що не знаю мови. І додому з аеропорту вийшла така ж цифра, як і раніше – 20 євро. А в Бориспіль прилітаєш, і від аеропорту до Харківського, ну скільки там їхати, тобі кажуть: 300 гривень! Що за нація! Але я її люблю!