Історія біатлону: 57 років потому лижники біжать швидше і вже не палять у "людей"

Перші змагання, які об'єднували стрілянину і гонки на лижах, пройшли в 1767-му в Норвегії – після спуску зі схилу учасники палили по мішенях з 40-50 кроків. У ХХ столітті вже проводили змагання військових патрулів – у повній бойовій амуніції спортсмени пробігали 50 км із перепонами. Але день народження біатлону – 2 березня 1958 року, коли в Австрії відкрили перший ЧС. На ньому в перший і останній раз використовували бойові гвинтівки – беретта і трьохлінійка.

У 1960-му біатлон дебютував на Олімпіаді. Тоді була одна дистанція – індивідуальна гонка на 20 км, нині їх шість – індивідуалка, спринт, гонка переслідування (пасьют), мас-старт, естафета і змішана естафета. Якщо раніше перевага була у снайперів, зараз багато що вирішує швидкість. Через 57 років біатлоністи пробігають 20 км на 46 хвилин швидше – в 1958-му чемпіон світу швед Адольф Віклунд показав 1 годину і 33 хвилини, в 2015-му чемпіон Мартен Фуркад – 47 хвилин. І не тільки завдяки розвитку лижної індустрії, а й за рахунок переходу в 1986-му з класичного на коньковий хід. З 1977-го біатлон перейшов на малокаліберну гвинтівку і патрон 5,6 мм кільцевого запалення. Дистанцію до мети зменшили з 100 м до 50-ти. Гвинтівка за останні пару десятків років схудла з 4-4,5 кг до 3,5.

Сильно зросла конкуренція. У січні цього року 1 секунда вмістила в себе одразу трьох призерів мас-старту в Рупольдінгу. А в 1967-му Віктор Маматов привіз найближчому переслідувачу 10 хвилин і 47 секунд! Жінки в біатлоні отримали визнання в 1984-му, коли пройшов ЧС в Шамоні.

Деокупація півдня країни – як українські військові відвойовують території

Заборона на пересування країною для військовозобов'язаних – всі деталі

Ракетні удари по мирних українськиих містах - липень 2022

Ядерний тероризм Росії

ЛИЖІ: ВІД БЕРЕЗИ І ЯСЕНЯ ДО ПЛАСТИКА І ТЕФЛОНУ

До середини 60-х в основному використовували дерев'яні лижі. У СРСР – з берези, осики, ясена. Лижі збиралися з окремих тонких частин. Для змащення застосовували не стільки парафін, скільки мазі з вельми специфічним запахом. До середини 60-х з'явилися металеві лижі – спочатку клепані, а потім і клеєні. У 70-х світ перейшов на пластикові. Сьогодні в біатлоні коньковий хід, тому лижі короткі – до середини ліктя витягнутої вгору руки – і жорсткі. Мінімальна довжина обмежена – на 4 см коротше росту спортсмена. Для виготовлення лиж застосовується технологія Cap. Начинка запресована в пластиковий корпус з трьох боків і знизу закривається ковзною пластиною з поліетилену. У розрізі лижа схожа на соту. Кант в нижній частині необхідний для відштовхування. Ковзна поверхня – з графітовмісткого тефлону. Палки з вуглепластику повинні витримувати не менше 30 кг на стиск.

НЮАНСИ: НЕ КРИЧАТИ І НЕ ОСТУПАТИСЯ

За останні 30 років важливим елементом в біатлоні став килимок. Спочатку спортсмени взагалі лягали на сніг, потім стали щось стелити, щоб не мерзнути і не роз'їжджалися лижі. У 80-х з'явилися вже звичні килимки. Зараз їх роблять з ПВХ, не вбирає воду, не схильного до замерзання і відтавання. Розмір – 200 на 150 см. Їх укладають на доріжки не менше 270 см шириною, щоб один спортсмен не заважав іншому. Заборонено не тільки стріляти з чужого килимка, але і сходити зі свого, якщо гвинтівка не так на плечах. У 2005-му в Оберхофі під час естафети Ларс Бергер упустив патрон і, намагаючись його підняти, зійшов з килимка – збірну дискваліфікували.

По-іншому тепер і "ведуть" спортсмена по трасі. "У ті часи один-два тренери стояли на трасі, включали секундоміри, брали лідера і по ньому визначали програш йому вручну, – розповідає один з тренерів нинішньої збірної України Василь Карленко. – Але відслідковувати лідера було складно. Зараз, завдяки електронному обладнанню весь процес від старту до фінішу запрограмований і подається у вигляді електронного сигналу на монітори в зоні змагань. Звідти тренер передає по рації інформацію колегам на дистанції, а вони інформують спортсмена. Те ж стосується стрільби – тренер робить поправки на зміну погодних умов. Раніше підказували на вогневому рубежі, зараз заборонили". У 2012-му, підходячи до лежання, Зайцева похапцем переплутала килимок. Тренер крикнув: "Оля!". Після чого її виключили з протоколів. "Раніше не було трибун для глядачів, – продовжив тренер. – Лише для офіційних осіб, гостей та ЗМІ. Останнім дозволялося перебувати навіть на вогневих рубежах, що відволікало спортсменів. Для глядачів лише на великих змаганнях робили невеликі трибуни. А так вони стояли хто де вздовж траси. На ЧС-1974 Мінську на схилах знаходилося більше 100 000 глядачів. Зараз обов'язкові трибуни, місця для спортсменів, тренерів, кімнати для підготовки лиж, бокси для зброї, прес-центр тощо".

ВБРАННЯ: ГЕТРИ і ЛАЙКРА

Чого тільки не надягали на себе біатлоністи кінця 50-х – і військову брезентову форму, і широченні штани, і звичайні важкі шкіряні черевики. Хітом перших комплектів були в'язані гетри по коліно. Дизайн у всіх був різним: смужки, ромби, однотонні... Аби тепло. Шапки теж були у всіх різними. Наприклад, збірної СРСР полюбилися "півники". Стандартів не було, а наука не дійшла до ідеї повної обтічності костюма. Тільки на початку 60-х шкіряні черевики потихеньку відтіснила взуття зі скловолокна зі шнурівкою. Вони були вологостійкими і не обтяжували під час гонки.

Зараз одяг біатлоніста з легенької гладкої лайкри, а під низ завжди одягається термобілизна. Перший шар тканини відводить вологу, не намокаючи, другий – виводить її назовні, не пропускаючи зовнішню, ну а верхній шар взагалі не продувається. Костюм зазвичай цілісний і застібається на блискавку спереду або ззаду. Крім того, він зменшує опір вітру. Черевики повинні бути жорсткими, зменшуючи тиск на щиколотки. Зовнішня частина робиться з пластмас, щоб не промокали, а внутрішня – з синтетичних матеріалів для комфорту спортсменів. А окуляри, шапки та рукавички – вже за бажанням. Наприклад, Свен Фішер за будь-якої погоди ганяв з голими руками.

ТРАСИ: ЧОТИРИ СТРІЛЬБИЩА І НЕ ТОЙ МІСТ БЬОРНДАЛЕНА

На перших змаганнях траса представляла з себе одне коло з чотирма стрільбищами. Глядачі просто стояли вздовж неї і могли доторкнутися до спортсменів руками. Востаннє глядачі побачили 4 рубежі на ЧС-1971, після чого всюди присутня лише одне стрільбище, ближче до нього і вирішили поставити трибуни.

Траса була нехитра. Щоб її зробити цікавіше, будували дерев'яні містки. Зараз вони теж є, конструкції серйозніші, але в основному теж дерев'яні. У 2009-му з королем біатлону Бьорндаленом трапився конфуз... На ЧС в Пхенчхані він виліз на місток, а за ним ще з десяток спортсменів. Даремно. Організатори погано розмітили і пояснили маршрут, в який цей місток не входив. У підсумку норвежець прийшов другим, але його результат не анулювали, тому він "не отримав вирішальної переваги". Найскладнішою сьогодні є гірська траса в Сочі, з перепадом висот в 60 метрів.

СРСР: ТРАСУ ЗРОБИЛИ СІТКОЮ ВІД ЛІЖКА

Перші кроки біатлон в Україні зробив в кінці 50-х-початку 60-х. У вересня 1961 року аспірант київського інфізу Борис Зорін організував секцію, куди увійшли відомі лижники. У 1962-му в Харкові пройшла Перша зимова спартакіада УРСР.

"Єдину спортивну форму в той час мали лише спортсмени збірної СРСР. Це були чорні еластикові штани (теролі), червона еластіковая гоночна сорочка, білі гольфи, черевики-кенгуру. Ми, приїжджаючи на великі змагання, намагалися роздобути окремі найменування форми збірної всяку ціну, – згадує український тренер Василь Карленко. – Нам форму давали лише іноді, коли команда брала участь у чемпіонатах України, СРСР або Спартакіадах СРСР. Я потрапляв у збірну ЦСК, але ніякої форми крім військової не отримував, виступав у комбінезоні, який купив сам. Вимог до одязі не було. Що шив "Союзспортпром", то і використовували. Якісні лижі теж були тільки у збірній СРСР. У 1963 році ми починали брати участь у змаганнях на дерев'яних лижах Jarvinen, Estonia, Sundyns і Мuller (з пластиковими кантами). Раніше було 5 найменувань мазі і парафінів і кілька найпростіших пристосувань для їх підготовки. Зараз провідні команди супроводжують сервіс-бригади. Траси раніше готувалися напівручному способом з використанням механічних снігоходів "Буран". Готували влітку, перед змаганнями, якщо потрібно – прокочували, нарізали лижню, рівняючи її звичайною панцирної сіткою від односпальним ліжка. Поки був класичний хід, не вимагалося широких трас".

ЗБРОЯ

БІ-59 (1961)

Першою по-справжньому біатлонною гвинтівкою у збірної СРСР була "Біатлон-59", або просто БІ-59. А до цього використовувалися звичайні гвинтівки армії СРСР. Відразу після ОІ-1960, за проектом Шестрякова, в Іжевську стали випускати зброю з діоптричним прицілом, вагою 4 кг, довжиною 1,23 м і калібром 7,62 мм. Гвинтівку також забезпечили шкіряним чохлом для захисту від снігу. Стандартів як таких ще не було. Єдине – заборонявся оптичний приціл.

Anschutz 1827 f (1986-2015)

Після переходу на малий калібр (5,6 мм) в 1977-му радянські гвинтівки змінили німецькі Anschutz, а з 1986-го компанія ще співпрацює з Fortner і утримує лідерство серед біатлоністів. Таку гвинтівку можна максимально швидко перезарядити. Стовбури виготовляють з високоякісної сталі, проводячи тести при -20°С на морозостійкість, а ложе роблять з горіха. Важить близько 3,7 кг, стала коротше – 1,04 м. "Тріумф швидкості", – так її назвав сам Дітер Аншутц. Все завдяки унікальній конструкції затвора. Ціна – $3000.

ДОПІНГ: МОРОЗИЛИ КРОВ І НЕ ПОПАЛИСЯ

Біатлон поряд з легкою і важкою атлетикою, велоспортом і лижними гонками неможливо уявити без допінгових скандалів. У 1960-х майстром з стимулюючим речовинам була НДР. На фармзаводі в Єні виготовлявся оралтурінобол. Стероїд практично неможливо було виявити в організмі – він швидко розкладався і виводився, не даючи приросту м'язів.

У СРСР, наприклад, як і в багатьох інших країнах, використовували "кров'яний допінг". У спортсменів брали 300 г крові, заморожували, збагачували вітамінами, а перед змаганнями вливали тому.

Пійматися на вживанні допінгу, стероїду надролон, першою примудрилася фінка Оути Кеттунен лише... в 2000-му!

Зараз біатлоністів ловлять частенько. Найбільше випадків – у Росії. Легально використовувати заборонені препарати можна, якщо доведеш, що хворієш на астму. Тоді допінг допомагає дихати.